Олімпійські ігри у Ванкувері оголили масштабну проблему більшості держав пострадянського простору: спортивні кадри, «вирощені» в умовах незалежності і вперше «випробувані» у змаганнях найвищого рівня, виявилися надто кволими, аби претендувати на перемоги. Білорусі перше «золото» забезпечив 31-річний фристайліст Олексій Гришин. Кращим серед українців також став представник «старої гвардії», досвідчений Андрій Дериземля.

– Андрію, на фоні загальнокомандного виступу збірної, ваше п’яте (і найвище) місце на Олімпіаді – це очевидний успіх…
– Це просто індивідуальне досягнення, яке стало помітним завдяки «сірим» виступам моїх колег. Якби українці взяли хоча б одну медаль, моя персона не була б такою затребуваною серед представників ЗМІ (сміється).

– Зачепитися за «бронзу» могли й самі…
– Звісно. У мене досі неприємний осад на душі від згадки про ті два прикрі промахи у спринтерській гонці. Функціонально та психологічно був готовий чи не ідеально, навіть погода сприяла швидкому бігу. А от на стрільбищі все склалося не найкращим чином. Можливо, причина у новому прикладі гвинтівки, який довелося замінити на початку сезону…

– Президент НОК Сергій Бубка однією з причин невтішного виступу збірної у Канаді назвав слабке фінансування профільним міністерством. Чи відчували українські представники на Іграх матеріальний дискомфорт?
– Ні, у Вістлері усі спортсмени були у рівних умовах. Харчування, сприятливі умови для тренувань – усе це забезпечував комітет. А от якщо згадати підготовчий процес – за місяць-другий до старту Олімпіади – то тут заздрити є кому. Приміром, норвежцю Уле-Ейнару Бйорндалену тренери для тестування пропонують десь триста пар лиж, а нам доводиться вибирати із шести-восьми. Зазвичай трапляється, що в одного й того ж виробника на сто пар лиж трапляється одна, яка є унікальною за своїми швидкісними характеристиками. Аби її «знайти», потрібно перебрати гору хороших, однак не найкращих. І тут вагоме слово повинна «казати» держава.

– Ті ж норвезькі біатлоністи в олімпійському селищі не жили…
– Ймовірно, це був один із методів психологічної підготовки учасників до гонок – без «зайвих очей», надмірної суєти…

– А може, їм кухня місцева не сподобалася? Російські хокеїсти обурювалися з приводу поганої якості їжі.
– Наші сусіди навіть своїх кухарів привезли... Мені салати та страви з курятини сподобалися. У центрі селища був величезний намет з довжелезними шведськими столами – вибирай, що хочеш. Так, смак італійської кухні мало нагадував автентичний (макарони були там точно канадські), традиційними американськими гамбургерами харчувалися в основному тренери. А класичні страви з картоплею та м’ясом йшли «на ура».

– Через поспішність зі спорудженням усіх обов’язкових компонентів біатлонної траси організатори не встигли обгородити окремі її ділянки, а значить, існувала загроза падіння в кювет…
– На окремих поворотах загорожі справді не було. Зрештою, вона скрізь і не потрібна – спуски і підйоми у Вістлері доволі пологі... Остерігатися можна було хіба що раптових візитів лісових мешканців. З вікна автобуса побачив якось великого вовка. Хижак принюхувався до запаху з олімпійського селища, однак підходити до людей ближче не наважувався.

– Ото вже переживала дружина, коли розповідали про пригоди…
– Я не обтяжував її такою інформацією – досить було того, що Наталя з малою Тетянкою ночами вболівали за мене перед телевізором. Зі слів мами, доня трималася до опівночі, однак потім усе ж засинала. За такий «героїзм» привіз своїм жінкам чимало сувенірів із зображенням офіційних талісманів Ігор.

– Невдалі виступи молодих вітчизняних спортсменів не наштовхують на невтішну думку про те, що у Сочі в 2014 році шансів на бодай одну медаль у нас буде ще менше?
– Якщо аналізувати низьку конкурентоспроможність найближчого резерву, то тут справді віє безпросвітним песимізмом. Навіть термінове будівництво сучасних тренувальних баз може принести якийсь результат років через десять – «рішучі кроки» з підготовки до сочинської Олімпіади робити вже запізно. Минулими вихідними я проводив тренування у Чернігові і побачив лише кількох юнаків та юнок, які мали повне біатлонне екіпірування. Про яку внутрішню конкуренцію (головну запоруку росту майстерності) може йтися, якщо результат перспективного українського спортсмена напряму залежить від платоспроможності його батьків? Добротні лижі – 250 євро, палиці – 100, черевики – 150, комбінезон – 100! Добре, хоч на гвинтівки держава кошти виділяє. Витратить сім’я солідні гроші, талановитий хлопчина продемонструє високий результат… Потім підійде до мене і наївно запитає: «А скільки ви отримуєте за свою роботу?». Відповідь «300 євро на місяць» у кращому разі змусить його шукати кращої долі за кордоном, де оплата праці олімпійця у кілька разів більша. У гіршому – відіб’є бажання тренуватися.

– Що порадите робити у такій ситуації?
– Відчайдушно боротися. Так склалося, що українські «стріляючі лижники» здобувають перемоги не завдяки, а всупереч обставинам. Молодий Андрій Возняк тріумфально «відстрілявся» на чемпіонаті Європи – нехай працює в тому ж дусі і складає нам, «зубрам» (Біланенку, Деркачу. – Авт.), достойну конкуренцію. І нехай не зважає на гіркі національні реалії.

– Зважаючи на таку заробітну платню, п’яте місце на Олімпіаді можна вважати неабияким досягненням…
– На Олімпіаді гідне досягнення – це п’єдестал. Якісне спорядження допомагають придбати спонсори. Не просто так: мушу взяти участь у трьох завершальних березневих етапах Кубка світу і прорекламувати зброю, лижі…

– А потім?
– Життя покаже. Кажуть, 32-34 роки для біатлоніста – золотий вік, тому сподіваюся, що на два сезони мене ще «вистачить».

Микола ЛУКІВ, Високий Замок