І наголошує, що ніколи не зможе змиритися з таким принципом української футбольної реальності. Головного тренера луцької «Волині» і поважають, і недолюблюють. По-різному сприймають його емоції післяматчевих прес-конференцій та своєрідний норов. Але, у будь-якому випадку, ця людина є чи не найбільш харизматичною особистістю волинського футболу. Наше інтерв’ю з паном Віталієм почалося у присутності його онучки. В малечі – канікули, от і навідалася у тренерські апартаменти діда. Правду кажучи, Кварцяному пасує спокій щасливого дідуся…

– Ми з дружиною її дуже любимо. Цікавимось абсолютно всім: і оцінками в школі, і відносинами з ровесниками у дворі. Намагаємось допомагати їй. Наша дівчинка ходить до басейну і займається танцями – за цим також слідкуємо. Хочеться, щоб дитина розвивалася в різних напрямках, але, водночас, щоб мала багато щирих друзів, це – також дуже важливо. Вона їздить до школи з подружкою. Я вранці даю машину: їх забирають з дому та везуть до школи, а з занять – також. Ми не змушуємо вчити того, що їй не подобається, але допомагаємо в усьому. Треба, щоб дитина сама зрозуміла, що вчитися потрібно для того, щоб бути інтелектуально багатою особистістю, а тому варто все знати: і історію, і географію, і т.д. Завзято вчимо мови, особливо англійську...

– Віталію Володимировичу, поговорімо про справи футбольні. Чи задоволені Ви грою своєї команди в цьому сезоні? Четверте місце у турнірній таблиці Першої ліги відповідає тим завданням, які ставились перед клубом на початку кола?

– В цілому я більше задоволений командою, аніж ні. Хоча ми не завжди показуємо стабільну гру. Не з усіма командами нам вдається нав’язати свій футбол, більше атакувати. Коли ми виходили у вищу лігу в 2001 році, то майже впродовж усієї гри атакували та пресингували. Зараз ми не маємо таких виконавців, а тому граємо обережніше. Не все виходить. У цьому році наші футболісти перенесли 8 операцій, 3 червоних картки. Багато пропусків і через інші причини, що заважає нам стабільно грати. Якби хоча б 80% складу могли стабільно грати, думаю, ми б набрали ще 6-7 очок, а, відповідно, були б на першому чи другому місці. Але ми ставимо завдання – грати добре та шукати резерви для посилення гри. Якщо не в цьому, то в наступному році будемо ставити максимальні завдання.

– Тобто вихід до Прем’єр-ліги?

– Так. Ми цього хочемо. Але потрібні більш стабільні можливості, насамперед, фінансові. Ми повинні відповідати всім нормам і критеріям Прем’єр-ліги.

– В одному з інтерв’ю Ви дали зрозуміти, що вихід до Прем’єр-ліги додасть проблем клубу, бо на сьогодні він не має змоги забезпечити відповідної для вищого дивізіону інфраструктури. При цьому Ви відверто звинуватили владу в тому, що вона заважає Вам здійснити задумане. Хто конкретно з представників влади гальмує поступ «Волині»?

– На щастя, ми зараз не маємо вагомих проблем із силовими структурами, а у свій час подібне було (хоча ми прекрасно знаємо, що окремі силовики пресували нас через те, що влада наказувала їм це робити).

Є проблеми з місцевою владою. Там не розуміють, що футболом треба займатися вчора і сьогодні, і набагато років вперед. Не буде нас, але треба щось залишити на перспективу, а не жити сьогоднішнім днем. Ми вже знову відстали в розвитку від тих вимог, які ставлять перед клубами. Правда, ми випередили команди з Рівного, Житомира, Тернополя і підрівнялися під той же Львів. Адже коли ми грали з «Карпатами» у вищій лізі, то принаймні майже не зазнавали поразок.

Але сьогодні футбол вищого дивізіону пішов набагато вперед. Скажімо, команди створюють дитячі широкомасштабні футбольні академії. Там діти проживають, харчуються і тренуються. Мають працювати кваліфіковані тренери. Вони шукають талановитих дітей. Такі академії є в Донецьку, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві. Ми відстали в цьому. Хоча й у нас є школа, яка працює непогано і продуктивно, але це не те, чого вимагає сьогодення. Так, наші хлопці грають у фіналах, ми здобуваємо перемогу в зональних змаганнях – це нормально, але треба поліпшувати ситуацію в дитячо-юнацькому футболі загалом.

– Український футбол сьогодні – це приватний бізнес. Тому все ж таки хотілося б зрозуміти, чому Ви маєте претензії до влади. Вона заважає Вам створити дитячу футбольну академію?

– Функціонування дитячих футбольних шкіл чи академій в усіх цивілізованих країнах здійснюється за бюджетні кошти. У нас, якщо проаналізувати бюджет області чи міста, то ми побачимо там видатки на оздоровлення чи культуру, а на спорт – мало коштів. Професійний футбол на 95% фінансується спонсорами і дійсно є приватним бізнесом. Але ж дитячий спорт, у тому числі й футбол – це спорт любительський, а тому фінансування має бути бюджетним. Ініціатива повинна виходити з обласного чи міського спорткомітетів, але ж там – люди не футбольні. Можна провести якусь там першість із тенісу, а розписати, що провели в області мало не олімпійські ігри! Надувають собі ціну. Незначні змагання забезпечують великими коштами, а толку ж немає.

В якості позитивного прикладу можу навести Володимир-Волинський. Там є напівприватний футбольний клуб, на його полях займаються вихованці ДЮСШ, якій допомагає місцева влада. Є порозумінням з Саганюком (Петро Саганюк – Володимир-Волинський міський голова – «ВН»). Ми підписали угоду і кращих гравців із Володимира забираємо у свою команду. Тобто, там йдуть назустріч. А в Луцьку про дитячо-юнацький футбол зовсім не турбуються. Це ж саме можу сказати і про область.

– А Ви приходили до луцьких і волинських спортивних чиновників зі своїми ініціативами?

– Наші ініціативи не підтримуються, то для чого ходити? Ми зверталися, щоб дали землю для будівництва майданчиків, або вносили пропозицію, щоб на якіснішому рівні проводилися змагання «Шкіряний м’яч»… Тонконог (Володимир Тонконог – голова комітету з фізичної культури і спорту Луцької міськради – «ВН») каже, що він все добре організував, а в результаті, виходить, що ніхто не бачив, де вони грали і в що вони грали. Діти бігають на пустирях. Найкращі поля – в нас, але на них ніяких ігор такого рівня не відбувається. Я маю на увазі «Феміду», «Підшипник» і в Дачному. Зараз Чорнуха побудував у Піддубцях непогане поле (Віктор Чорнуха – директор приватного будівельного підприємства – «ВН»).

– Яким чином вирішується конфлікт між клубом та муніципальною владою Луцька, який виник навколо стадіону «Авангард»? Відомо, що Ваша позиція полягає в тому, що стадіон має належати клубу, тим часом міський голова Богдан Шиба не проти, щоб на головній спортивній арені області відбувалися й легкоатлетичні змагання. Якось на емоціях Ви заявили, що легкої атлетики як такої на Волині немає...

– Я не казав такого. Взагалі – з повагою ставлюся до цього виду спорту. На Волині він розвивається, але не так професійно, як 10 років тому. Багато хороших волинських тренерів вже не працюють ув спорті, бо розчарувалися через відсутність умов для тренувань (при цьому треба визнати, що вони готували хороших легкоатлетів). Ми не проти бігових доріжок. Якщо їх зроблять, то буде всім добре: і їм, і нам. Це підніме імідж волинського спорту.

Конфлікт виник через інше. Питання стояло про добудову фасаду. Клуб не має свого стадіону, але Василь Андрійович Столяр потратив багато коштів на стадіон «Авангард». Всі це знають. Так само всі знають, що ще при Французові (Анатолій Француз – голова волинської ОДА з 2002 до 2005 років – «ВН») ми хотіли на стадіоні багато чого побудувати, але нам не дали цього зробити. Для вищої ліги ми мусимо мати базу, землю для цих потреб нам виділили в Ківерцівському районі. Зараз виробляються документи, бо ми не хочемо такого казусу, як зі стадіоном. Там будуть футбольні поля для дітей, база, озеро для футболістів, сауна, реабілітаційний центр – все там буде. В нас порядок із дитячою школою. Там займається 400 дітей, працює 25 тренерів. Все нормально. А от стадіон…

Ми кинулися оформляти документи, щоб там багато чого доробити, а влада: «Нє! Стадіон – наш!» Нам сказали: «Ви нічого не робили!» Як це нічого не робили? Може, це влада все зробила? Нас морально принизили: і працівників клубу, й акціонерів, і засновнтиків. Була один раз підтримка облради – 300 тисяч на реконструкцію даху і з міського бюджету дали 70 тисяч на плитку при в’їзді. Ще Кривицький виділив. А пішли ж десятки мільйонів. Я не рахував, на це є відповідні служби. Добре, що ми контролювали виробництво і реконструкцію. Ви знаєте, що таке будівництво і які туди потрібно кошти? В нас є відеозапис цього всього процессу. Ми показували його в судах і судді стали лояльнішими.

Ми ж планували зробити шикарний спорткомплекс. Знайшли інвесторів, які готові були вкласти 30-40 мільйонів євро (я точно не пам’ятаю, бо минуло кілька років відтоді). Я був у Богдана Павловича Шиби і запропонував цю ідею. Луцьк мав би Палац спорту! Такого закладу нема на Волині! Були би платні стоянки для автомобілів, бо життя цього потребує. Нам обіцяли виділити під такі потреби землю. Плюс планувалася добудова до стадіону і спортивно-розважальний комплекс.

Все було серйозно заплановано, а потім міська рада різко поміняла позиції і рішення. Будуватися ж, повторюю, все мало не за кошти бюджету, а за рахунок інвестицій. Потім же і кошти до бюджету поступали би з прибутку, а частина грошей йшла б на розвиток футболу. Міській раді – тільки вигода: податки, цивілізований розвиток спортивних споруд і слава, бо такого палацу спорту нема ні в Рівному, ні в Тернополі. Діти могли б займатися і хокеєм, і кататися тут. Це – не руйнація, а розбудова. В планах було і чисто футбольний стадіон побудувати в Луцьку. Будувати, а не руйнувати! Але спільної мови знайти не можемо...

– Чому так відбувається, з Вашої точки зору?

– Тема будівництва взагалі закрита зараз. Думають, що ми хочемо якісь будинки зводити, але це – неправда. Все пров’язано зі специфікою спорту. Може, хтось щось і хоче «відтяпати», а на нас все звалюють. Дорікають, що ми огорожу хочемо будувати… Але ж це – вимоги FIFA і UEFA, щоб стадіон був ізольований. Так зроблено в Києві, Донецьку, Дніпропетровську... В нас все допотопно. А ми повинні виконувати вимоги, бо приїздить комісія і приймає стадіон.

Щоб мати стадіон і вкладати в нього кошти, треба мати на нього документи. Ми 8 років користувалися стадіоном разом із міською радою. Вона повинна була платити компослуги, а ми зарплату працівникам стадіону та його обслуговувати. Але, крім цього, ми платили і за газ, і за воду. Заплатили штраф за електроенергію, бо там пеня наросла. На наші плечі лягало 75% видатків, а решта, а то й менше – на міський бюджет. Ми за 8 років заплатили більш ніж 2 мільйони гривень. То хто не виконував обов’язків?

Коли ми сказали: «Давайте, ми будемо за все відповідати, мати стадіон і документи на нього. Добудуємо його»,– то міська рада відразу почала платити за компослуги і людям зарплату. Бігові доріжки навіть почали робити. Думаю, якби не було конфлікту, то вони нічого б не робили. Я вважаю, що стадіон повинен бути в господарстві футбольного клубу. Він не мені потрібен, і не Столяру, а для порядку. Якщо власність державна чи комунальна, то нічого не контролюється, не підпитується, не охороняється і все воно «на ляпу-цапу», але рахується у власності громади… Якби не ми – усе давно б розсипалося. Витрати – великі, прибутки… Є надія, що колись держава буде економічно-стабільною, то, може, й врегулюються прибутки.

– Щось не складається у Вас з мерами. І з Кривицьким не дружили, і з Шибою не виходить…

– Я нормально дружив із Кривицьким. Ну як? Ми зустрічаємось, здороваємось. Те ж саме з Шибою. Він мене привітав з днем народження в липні. Є відносини людські, а є відносини робочі. Ми ж не вороги, а просто з’ясовуємо ситуацію. Я підтримую позицію президента клубу та акціонерів і буду з ними до кінця. Хочу, щоб міська влада зрозуміла, що ми – нормальні люди і не дамо себе затоптати. Ми не крадемо, а будуємо.

– Віталію Володимировичу, влітку Вас запрошували в Охтирку тренувати футбольний клуб «Нафтовик-Укрнафта». Ви спочатку поїхали, а потім відмовилися. З якої причини? Чи є бажання залишити Луцьк і тренувати іншу команду, яка виступає у Прем’єр-лізі?

– До речі, до Охтирки в мене були інші цікаві запрошення і в українські клуби, і в інші країни СНД. Я не хочу цього перераховувати. Столяр знає – якщо треба, то в нього спитайте. І йому телефонували, і мені. Я йому казав, а він мені: «Ну, ты подумай». – «Андреевич, если я тебе не нужен…» – «Нет, нужен». – «Я хочу работать в Луцке».

Тут весь час складно, є багато напруги, проблем, які треба вирішувати. Але мені це подобається. Я хочу дожити до того часу, коли всі негативи зникнуть. Все налагодиться: відносини з журналістами, з владою. Мені цікаво тут. Ці бізнесмени, друзі Столяра, розуміють, куди рухається економіка, політика. Ці люди швидко і грамотно реагують на зміни.

Тепер про Охтирку. Була дійсно серйозна пропозиція. Серйозні люди просили, щоб я попрацював рік. Василя Андрійовича просили. Я не дуже хотів. Він просив: «Попрацюй, может, что-то удастся помочь». Я поїхав, подивився і відмовився.

– Ходили чутки і, зрештою, преса про це писала, що Ви не дійшли згоди стосовно трансферної політики.

– Ні – це не так. Я подивився, де команда тренується, де живуть. Жили в готелі прямо біля стадіону. Там – прохідний двір. Сидять люди, пиво п’ють... Хоча футболісти зараз не п’ють, не курять, бо хочуть гроші заробляти. Мені пообіцяли багато питань повирішувати… Я культурно відмовився. Сказав Столяру, що не можу там бути, хоча різниця в зарплаті була просто «сумасшедша». Побув три тижні в Луцьку – знов дзвінки.

Я поїхав в управління «Укрнафти», переговорив з людьми. Сказали, щоб не переживав, якщо щось не вийде, але щоб хоч рік попрацював. Вони хотіли зробити команду конкурентноспроможною. Зарплату таку обіцяли, що навіть і говорити не можна! Але ж я не такий бідний, в мене на кусок хліба завжди вистачало. В Луцьку – сім’я... і не 40 років ж мені. Я побув там 4 дні, придивлявся. Президент клубу Саша Ярощук – також із Луцька. Він – дуже серйозна і відповідальна людина. Але мені не сподобалося там. І справа не в трансферній політиці, хоча теж були нюанси, бо я казав, кого треба взяти. Хотів Васю Сачка забрати з «Кривбасу», Піщура з «Волині», Нефьодова (він і залишився)…

Там була непогана команда, можна було й багато чого змінити. Але мене так потягнуло додому! Через 4 дні мені здалося, що я на Волині не був зо три місяці. Я сказав Саші, що від’їздитиму. Там ще якісь проблеми були з мікроавтобусами для футболістів. Не могли оформити, але коли я сказав, що поїду, то оформили за три години. Багато проблем повирішували, але я не зміг там бути – сів і поїхав. Василь Андрійович тиждень був сердитий, але потім відійшов, і ті люди також зрозуміли.

– А що, в Столяра був свій інтерес у тому, щоб Ви працювали в Охтирці?

– Ні. До нього звернулися як до солідного керівника, бізнесмена.

– То, кажете, навіть солідна зарплата Вас не переконала залишити «Волинь». А що можете сказати про заробітки Ваших підопічних? І ще одне. Коли праця футболістів, які виступали в регіональних клубах, оцінювалася достойніше: в радянські часи чи в нинішні?

– Футболісти ніколи не були поза увагою. Навіть у партійні часи. Нас викликали, вимагали зайняти якесь місце, виграти обов’язково в Ровно. Напруга була серйозна. Але квартири давали по черзі. Цим займалися профспілки. Футболісти грали по три-п’ять років за квартиру. Колись я Федюкова забрав із Дніпропетровська. Він там залишив житло і з вагітною дружиною приїхав до Луцька, бо повірив мені. Я тут оббивав пороги, щоб йому дали квартиру. Ми вирішили питання, хоча й було не просто. Партійні органи тоді все рішали. З машинами було важче. Зараз футбол – це професійний вид спорту, а раніше ж вважався любительським. У трудовій книжці значилося: інструктор по спорту. Такої професії як футболіст не було. Зараз все по-іншому, є контракти, де вказані умови.

– У нинішній «Волині» достойні преміальні?

– Думаю, так. Але зараз будь-який підприємець теж може заробити такі гроші і навіть більші. В Прем’єр-лізі – інші бюджети. В кого нема грошей, у цьому дивізіоні не грають. Вже у ФК «Харків» бюджет мінімум 8 мільйонів доларів, у «Карпат» – 10, в донецького «Металурга» – за 30, в «Шахтарі» – понад 80 мільйонів. Для «Волині» 10 мільйонів доларів – це серйозні гроші. Щоб йти у Прем’єр-лігу, треба мати можливості платити високі зарплати футболістам, бо як інакше грати з «Шахтарем»? У Брандау зарплата 100 тисяч доларів в місяць, а в нас футболіст буде отримувати тисячу. Та йому ж той Брандау сам заплатить, щоб наш погано грав. Це – жарт, звичайно.

– Часто штрафуєте футболістів?

– Штрафую, а потім пробачаю. Я небезпечний на момент ситуації, а потім "відходжу" і мені їх стає жаль. Зараз футболісти режиму не порушують. Так, дехто курить за кутками, тут не встережеш, але решта дорожить контрактом.

– Вас часто називають скандальним тренером. Вас ображає це? Хотілось би мати дещо іншу репутацію?

– Інколи я ображаюсь. А інколи розумію, що все не зовсім правильно трактується. Справа в тому, що багато моїх колег та підструктур Федерації футболу чи ПФЛ не говорять того, що могли би говорити або стати на захист того чи іншого тренера, – а тут відразу ховається ситуація. От треба покарати Кварцяного, чи того футболіста, чи створити ситуацію, щоб клуб сплатив штраф, але в жодному разі не постраждає ні ПФЛ, ні Федерація, ні суддівський, ані інспекторський корпус. Там – страшна криша. У нас, як у казці: «Ты виноват лишь в том, что хочется нам кушать!»

Я у багатьох ситуаціях не погоджуюсь, іноді при цьому вживаю нецензурну лексику, але я – за справедливість. Змінитися мені важко і міняти свій характер також. Знаю, що деякі журналісти стараються на прес-конференціях по замовленню задавати каверзні питання. Я відповідаю так, як є. Мені важко схитрувати. Інколи хочеться відійти в сторону, але тоді згадуєш, що це нечесно стосовно тієї чи іншої ситуації. А от політики в нас всі розумні: говорять одне, а роблять інше, за те всі вважають їх культурними і ввічливими. А мені закидають, що я неправильний. А що, коли говориш правду, то це – безкультур’я? Або якщо людина – мурло, то що: вона не заслуговує цього слова? Ну іншого ж слова не підбереш! «Из песни слов не выкинешь». Я говорю так, як є, але ніколи першим ні в кого каменя не кинув.

– Чи слідкуєте за іграми Ліги чемпіонів? За українські клуби вболіваєте?

– Все передивитися важко. Але я маю таку можливість. Вдома передивляюся всі матчі, поки не засну. Вболіваю за «Манчестер-Юнайтед» вже 30 років. Там грало багато нестандартних футболістів. Це – мій улюблений клуб. Також подобається «Барселона», «Реал», лондонський «Арсенал», московський ЦСКА і, звісно, київске «Динамо».

– Свого часу «Динамо» виграло в «Барселони» 4:0. Тоді за кого вболівали?

– Вболівав за «Динамо». Але тоді у воротах стояв Байя, португальський голкіпер, який був у поганій формі і вся «Барселона» була в розібраному стані… Хоча «Динамо» показало непоганий футбол. Це була історична перемога.

– Що би Ви змінили в іграх збірної України, якби були у тренерському складі?

– Я вже про свою думку розповідав газеті «Спорт-експрес». Тоді багато хто стримався. Не хочуть плювати проти вітру, так би мовити… А навіщо прикидатися? Збірна не грає в атакуючий футбол вдома. Це можна зрозуміти, коли гра проходить на виїзді і треба берегти результат. Якщо футбол нудний, нешвидкий, а триває монотонне катання м’яча, то нема перспектив. Не завжди щастить, як із білорусами, щоб на останній секунді дали пенальті. Таке рідко буває.

– Є в Україні тренери рівня Лобановського?

– Є багато хороших тренерів. Із Лобановським важко порівнювати, бо у Валерія Васильовича були всі умови і можливості запрошувати найкращих футболістів України. Але йому потрібно віддати належне за те, що він створив унікальну методику підготовки футболістів. Він шукав резерви у функціональному стані футболіста. Зараз інші критерії спрацьовують. Футбол стає дедалі більше захисним. Навіть ці клуби, які я називав, постійно змінюють тактику. «Манчестер» виграв у Барселоні, але 70 хвилин оборонявся. Мені це не сподобалося.

Важко сказати, що Маркевич чи Павлов знають менше, але в них – інші можливості. Є багато нюансів. Напевно, такого, як Лобановський, в Україні ніколи не буде . Він – унікум. До речі, він сам як футболіст не любив фізично працювати, а коли став тренером, то зробив ставку на максимальні фізичні можливості футболістів і мав результати на міжнародній арені.

– Чи підтримуєте стосунки з колишніми гравцями луцького клубу Олегом Лужним та Анатолієм Тимощуком, які стали відомими в Європі як футболісти? Чи є зараз у клубі люди, яким до снаги досягти таких же вершин?

– З Лужним спілкувався буквально кілька днів тому. Ми посилали в «Динамо» на стажування нашого тренера. Він спостерігав за тренуваннями, фізичними вправами. Цікавився режимом дня футболістів, їхнім харчуванням, які вітаміни вони приймають. Олег абсолютно в усьому допомагав нашому тренеру, нічого не приховував. Ми співпрацюємо з «Динамо» в цьому плані. Тимощук також спілкується нормально, зустрічаємось, коли приїздить до Луцька. Він не соромиться, що з Волині. Бо є такий футболіст Шевчук, який всім розказує, що починав із Запоріжжя, хоча він народився в Луцьку, ми з ним багато працювали, поки він вийшов на певний рівень… Це на його совісті.

Лужний і Тимощук – порядні люди, вони були і є одержимі футболом. Їх не треба було нічого заставляти робити. Було видно, що вони вийдуть на міжнародний рівень. Зараз таких гравців і людей знайти не так просто.

– Ви маєте звання Заслужений тренер України. Що це означає для Вас особисто? Не секрет, що досить часто подібних почестей удостоюють людей, які не заслуговують на них. Вас не ображає така реальність?

– Я повинен був отримати звання Заслуженного тренера ще у 89-му році. Тоді виграв другу лігу (це був серйозний чемпіонат – 27 команд), двох гравців із команди запрошували до збірних. Лужний взагалі грав у складі збірної СРСР. Його, по суті, вкрали в нас у 88 році. Забрали в «Динамо». Це все влада вирішувала. Так от, тоді, у 89-му, я й не знав, що деякі спеціалісти з Волині поїхали в Москву і повирішували питання присвоєння звання Заслуженого тренера, поприписувавши собі здобутки та вихованців.

Я не називатиму цих людей. Мені було всього 36 років, і я тоді не надав цьому значення, та й дізнавя про все те випадково. У 90-х роках (тоді працював у Хмельницькому) знову в честь якогось свята роздавали звання, але мені натякнули, що треба щось дати. Я навідріз відмовився. Сказав: «Якщо я заслуговую, то хай присвоюють». Так і сталося. Мені це звання за просто так не дали, тому я ним дуже дорожу.

– Ви не задумувалися над тим, щоб написати мемуари?

– Колись хотів написати книжку. В мене вже є замітки, багато матеріалу. Але зараз немає часу, багато футболів. А писати по ночах, напевно, не вийде, бо нема стільки творчих сил. Іноді дивлюся футбол і засинаю (сміється). Може, колись я й повернуся до цієї ідеї. Як доживу і буду мати здоров’я, то обв’язково допишу книжку.